Поэзия и природа

Пройдешнє Плаче втомлене серце жіноче, Мить збудила пройдешнє вночі… Теплий спомин даремно лоскоче, Бо не дітись ніде від плачів. Осінь в душу її зазирає, Птахом сірим вночі заліта… Все минуле уже догорає, - Лиш у пам’яті очі й вуста. Ті медові цілунки гарячі, Наче жар, розсипались вночі. І невже

Кохання воскресне Співала скрипка в музиці дощів, І били дріб поважні барабани, А осінь йшла у мокрому плащі Стежками зради, підлості й обману… Вона несла корзину злих розлук, У пазусі – ридання і печалі. Сліди глибокі виболених мук Зимовими й осінніми ночами… Вона збирала в пелену - калин Терпкі

Передосінній мотив А осінь вже ногою на порозі, У наші душі приязно зорить, Туманами блукає у тривозі, Калинами червоними горить. Промінням сонним бережно лоскоче, Вночі жонглює росами ожин… В серцях коханих мріями тріпоче, Пелюстки рве з натомлених жоржин… Та айстрами пишніє на городі, Яких лиш

Квіти раптом розцвіли Розкидає осінь листя, мов монети, Й золотіє край мій в листянім вінку. Грають в жовтих вітах золоті кларнети, І вітри мигичуть пісню не дзвінку. Золота обручка, золоті коралі, Сукня, шовком шита, - також золота. І долає осінь дивні магістралі, Очі – терни стиглі, яблука –

Якби ж Симфонія осінньої печалі Гойдала тінь небесних ліхтарів. А наші душі трепетно мовчали, Пили, мов ліки, погляди зорі. І серцю було в обіймах затісно, Від щастя задихалася душа… А потім – дощ холодний, як навмисне, Який тоді ніскільки не втішав. І чули ми калин гірке тужіння Й печальний крик